###Михаил БУРЧ: «Кварцяный заставлял тренироваться в воде» ###

Невисокого на зріст стража воріт вирізняла з-поміж колег не лише хороша реакція, а ще й нездоланна жага до бомбардирських подвигів. Тож коли він забив свої перші м'-ячі, радянська преса оголосила на нього справжнє «полювання», а вболівальники масово пішли «на Бурча».

Набравши номер знаменитого, але трішки призабутого героя волинського футболу, автор цих рядків почув замість гудків автоматичний спіч: «Вы что, всерьез надеетесь дозвониться к такому занятому человеку?!» Тамуючи сміх, вітаюся з Михайлом Васильовичем. З'-ясовується, що Бурч справді заклопотаний - ловить рибу і смажить шашлики. Вся сім'-я зібралася на святкування Покрови, а також 70-літнього ювілею УПА. Проте, відмежувавшись від приємного клопоту, голкіпер на півгодини занурюється у спогади.

- Михайле, зараз дуже насичений футбольний період. Осінь - це завжди і матчі збірної, і єврокубки. Як футбольному ветеранові втамувати ностальгію за прекрасними часами, коли він і сам виходив на поле?
- Лише грою. Ось за ветеранів зараз виступаю, в основному - «Волині». Щоправда, на те, щоб часто роз'-їжджати по матчах, не маю часу. Але якщо підвертається якийсь турнірчик, то таки виходжу. На якій позиції? Ну, якщо в команді вже є воротар, то можу й у нападі побігати. Все-таки, це ветеранський рівень, тому можна собі дозволити експерименти (Сміється). Високою результативністю не можу похизуватися, але трапляється, що й забиваю.

- Ви народилися в Казахстані. Батько, напевно, був військовим...
- Ні, батько не був військовим. Він там лише служив в армії. Мій дід свого часу воював в УПА і отримав 25 років ув'-язнення. Тож довелося моїм батькам переїхати туди. Я народився в Кокчетаві, але вже буквально через місяць сім'-я повернулася в Луцьк - дід своє відсидів.

- Вас виховували в патріотичних традиціях?
- Ну звичайно! Дід до самісінької смерті не дивився москальських передач. Він був затятим українцем.

- Мали проблеми з КДБ?
- Мали, мали ми проблеми. Вже потім легше стало, коли я за збірну УРСР почав грати. Кадебісти заспокоїлися, та й дід наче реабілітованим був.

- То сьогодні у вашій родині свято?
- Так, безперечно! Сьогодні ми на шашликах і на риболовлі. Під домом є річка, то ми тут закинули вудочки, може вдасться щось спіймати.

- Коли зробили перші кроки у футболі?
- Розпочав я у 1977 році. Замість луцького СК утворилося «Торпедо», де я ще встиг трохи пограти пліч-о-пліч з Мироном Маркевичем. Це моя перша команда.

- Вас запрошували у збірну УРСР, де ви перетиналися з Ігорем Гамулою. Він вже тоді був настільки імпульсивним і балакучим?
- Яким він був, таким і залишився. Балакучий, як ви кажете. До речі, хороший гравець - на позиції правого півзахисника грав. На футбольному полі ми знаходили спільну мову, хоч він був зі Сходу, а я - із Заходу. Мені довелося ділити місце у воротах зі Сергієм Краковським, який захищав ворота «Дніпра».

- А як забили перший гол? За яких обставин це сталося?
- У той час «Волинь» тренував Мирон Маркевич. Ситуація була наступна: нашій команді в кількох іграх не вдалося забити з 11-метрової позначки. Після одного з тренувань підходжу до Маркевича і кажу: «Навіщо ви хлопців мучите? Давайте я буду бити пенальті». «Давай. Але якщо не заб'-єш - більше підходити до «позначки» не будеш», - відповів Богданович. І от граємо з Вінницею - пенальті! Я підійшов і забив. З того часу так і повелося.

- Для СРСР це, напевно, було сенсацією, адже про Чілаверта і Сені ще ніхто не чув...
- Не те слово! До мене телефонували з усього Союзу: «Що таке? Як так сталося?» А на старті незалежного чемпіонату України я навіть деякий час був найкращим бомбардиром першості.

- Вболівальники охоче йшли «на Бурча»?
- У «Волині» не лише я був місцевим, але й ще пару гравців. Мешканці мого району, з якими ходив до школи, вболівали за мене, звісно. Кричали з трибун: «Міша, гол буде?!» Я їм махав рукою: «Так, буде, не хвилюйтеся». Новатором себе не відчував, адже в ті часи за Івано-Франківськ грав Тарас Белей. Цей голкіпер також забивав неодноразово.

- У який спосіб пробивали пенальті? Який у вас був стиль?
- Ну який стиль? Я намагався бити «по голкіперу», тобто, витримував мікропаузу, дивлячись, в який кут він збирається стрибнути. Пару разів виконував «панєнку». Якось мене за таке навіть оштрафували. Було це не в Луцьку, а в словацькому «Хемлоні» - при рахунку 0:0 я пішов бити пенальті і приніс своїй команді мінімальну перемогу. Однак нашого тренера ледь інфаркт не вхопив. На штраф я не образився - в Україні вже звикли до моїх витівок, а тут бідолаха ледь з глузду не з'-їхав.

- Доводилося читати, що ваш син рахував батькові голи...
- Мій син не вів статистику. В мене був один знайомий (зараз ніяк не можу його відшукати), який тим ретельно займався. А син так - суто символічно щось занотовував. Тож я не знаю конкретного числа своїх голів, але думаю, що їх десь близько 50, якщо брати до уваги і вищу лігу, і першу-другу, і закордоння. Навіть зі штрафних пару красенів вдалося покласти. Пенальті не забив лише одного разу.

- Чи мали власний ритуал, яким залякували візаві у воротах?
- Ні, не було нічого такого. Я просто розбігався з-за меж штрафного майданчика. Свій перший гол забив у такий спосіб, тож його дотримувався аж до закінчення кар'-єри.

- А як діяли, коли пенальті пробивали вже у ваші ворота?
- Ще до удару я обирав кут і стрибав туди. Тобто, я заздалегідь намагався відгадати, куди проб'-є суперник. Мене не можна було назвати голкіпером, який спеціалізується на парируванні одинадцятиметрових. Таким, як Шовковський, я не був.

- У 80-х воротарську моду диктували Дасаєв, Чанов, німець Шумахер, француз Батс. Хто з них був вашим кумиром?
- Вважаю, що найкращим голкіпером, про якого доводилося чути і якого пощастило бачити - це Гордон Бенкс. Манера гри, блискуча реакція, неймовірна енергетика. До того ж, він, як і я, був невеликого зросту, тож намагався якомога менше грати на виходах. А який неймовірний м'-яч він парирував від Пеле! Король його впритул розстрілював. Між іншим, Лев Яшин також імпонував.

- Ще за Союзу ви встигли пограти під керівництвом Маркевича і Кварцяного. Чи є сенс запитувати, хто з них кращий стратег, а хто - мотиватор?
- Тут навіть запитувати не треба. Мотиватор - Кварцяний, а тактик - Маркевич.

- Віталій Володимирович вже тоді розповідав підопічним про подвиг Матросова?
- Аякже! Він такий завжди був, я його знаю з дитинства. У Кварцяного мотивація - на першому місці. Для нього другого місця не існує, лише перше. Який би не був турнір - тільки перемога.

- Можливо, якесь із тренувань запам'-яталося більше, ніж інші?
- У нього кожне заняття було своєрідним (Пауза). Пригадую, були ми якось на зборах - зима, Закарпаття. Провели контрольну гру, яка Кварцяному не сподобалася - хлопці недостатньо жорстко йшли в підкати. То наступне тренування він присвятив лише підкатам. Вода стояла по коліна, а ми відпрацьовували цей прийом. Весело було! Після такого уроку гравці йшли в підкати, як миленькі. Боялися, аби не повторилося таке тренування.

- Одна з «фішок» Кварцяного - підбір гравців гренадерського зросту. Так було завжди?
- Якщо чесно, то ні. В нас різні за зростом гравці виступали. Це вже потім Кварцяний дещо змінив тренерські принципи. Зараз «Волині» бракує Віталія Володимировича, як мотиватора. Дем'-яненко - хороший тактик, в цьому він не поступається Кварцяному. Але трапляються ігри, після яких команді хочеться дати кілька «підсрачників».

- У першому незалежному чемпіонаті ви напару з Дмитром Топчієвим стали найкращим бомбардиром «Волині». Чи відчували себе своєрідною «візитівкою» команди?
- Ну бачиш, якщо йдеш десь зараз і відрекомендовуєшся, вболівальники зі стажем - не хлопчиська, а старші люди - пригадують мене: «О, це той воротар, який голи забивав!» Це про щось та й свідчить.

- Чому проміняли українську еліту на команду з нижчих дивізіонів Польщі? Невже їх рівень був однаковий?
- Там зовсім інші причини були, обійдемося без прізвищ... Вперше я подався у Польщу ще до перевороту в Москві. Справа ось в чому: в мене вже була квартира, а в іншого воротаря клубу (не хочу називати прізвища) не було. Підходить тренер і так ненав'-язливо каже: «Поїдеш в Польщу, бо якщо залишишся в Луцьку, він грати не буде. А йому квартира потрібна». Я поїхав і, як виявилося, дуже багато здобув у фінансовому плані, адже в Україні тоді були мізерні купони.

- Роман Зуб, який також перебрався з «Волині» в Польщу, розповідав, що «аборигени» його недолюблювали. Мовляв, він забирав їх хліб...
- У мене було по-іншому. Я приїхав в команду, зіграв кілька контрольних ігор, парирував пенальті і виявилося, що в них, за великим рахунком, нема іншого воротаря. З поляками налагодилися нормальні стосунки. Тим паче, більшість гравців були вихідцями зі Східної Польщі - Любліна, інших міст, тож з ними можна було говорити. Як і з президентом клубу, який в недалекому минулому був комуністом.

- А Зуб своїм переходом також вирішив чиєсь «квартирне питання»?
- Ні-ні, така ситуація лише в мене трапилася. Знаєш, як було в ті часи... Дивляться партійні керівники і кажуть: «За що йому давати квартиру? Він же на лаві запасних сидить!» Тож я зробив добре діло - після мого відходу хлопець почав грати і отримав помешкання.

- У Словаччині ви пограли поруч з Русланом Любарським - українцем, якого шанують там, однак мало знають тут...
- Ми грали разом і мешкали разом - спершу в одній кімнаті, потім він оселився в моїй квартирі. Трохи пограв у Запоріжжі, згодом одружився і виїхав в Ізраїль. Що він зараз поробляє навіть не знаю - давно мені не дзвонив, щось із півроку.

- Що придбали на «легіонерські» гроші?
- Автомобіль купив, меблі до квартири... Думаєш, я багацько грошей заробив? Тоді ще такі суми не фігурували, як зараз. В 90-ті роки вважалося, що це багато, а на теперішній час - копійки.

- Повернувшись в Україну, ви застали агонію «Вереса». Що трапилося з фінансовими тилами команди?
- В принципі, нічого екстраординарного не сталося. Там просто президентові клубу не давали того, що він хотів. А хотів він стадіон взяти в оренду і базар, який поруч. Однак місцева влада не пішла назустріч, тож потрохи футбол у Рівному закінчився.

- Найрозгромнішої поразки «Верес» зазнав від «Динамо» з рахунком 0:7. У воротах стояли ви. Вважаєте цей матч найгіршим у своїй кар'-єрі?
- Ні. Знаєш, що написали в пресі на наступний день після цього матчу? «Бурч проти «Динамо». Невдовзі приходимо по зарплату, а Коротков (президент «Вереса» - Авт.) каже, мовляв, я не дам тобі грошей - ви програли. Тоді я виймаю газету, а там заголовок «Бурч проти «Динамо». Лужний мені забив, Шевченко, інші динамівці, а я, виявляється, ще й найкращим гравцем став. Уяви собі, як нас рвали в Києві - на німецький хрест. Я тоді настрибався, що «мамо моя рідна».

- А який найгірший матч?
- Найгірший - проти сімферопольської «Таврії», ми тоді 0:6 програли. Прилетіли в Сімферополь у день гри, до того ж літак рухався на невеликій висоті, бо не вистачало гасу. Вийшли зі салону неначе зварені, не до футболу вже було. Та я після великої кількості пропущених голів не впадав у депресію, адже в молодості мене навчили, що гірше смерті нічого не буває. (Пауза) І ляпи траплялися... Був у мене один приятель в Чернівцях, зараз його син грає в «Дніпрі». То він забивав мені з будь-якої точки поля - я був для нього фартовим голкіпером.

- Ви Олійника маєте на увазі?
- Так, саме його. Навіть з 40 метрів мені забивав. Чернівці для мене стали найжахливішим містом з усіх.

- Момент, коли вирішили зав'-язати з футболом, пам'-ятаєте?
- Так, пригадую. В той день тренер наказав бігти два тести Купера поспіль. Один пробігти складно, а тут відразу два, ще й у 42-річному віці. Я відмовився і сказав, що закінчую з футболом.

- Деякий час ви тренували воротарів «Волині». Як вам Ісса Ндойє - «найкращий голкіпер світу»?
- Із Ндойє не довелося попрацювати. Найкращий воротар? Та він був найгіршим голкіпером світу! З нього такий воротар, як з мене балерина. А Кварцяний вбив собі в голову, що він найкращий голкіпер. Не знаю, чому він таке казав. На полі все було добре видно - що не гра, то помилка. Єдине, що Ндойє вмів робити - це вкидати м'-яч далеко в поле. А яка з того користь? Я також не гірше вкидаю.

- Чим займаєтеся зараз?
- Дітей треную, онука виховую. Це мене син ощасливив, донька наразі незаміжня. Сергій, до речі, подавав хороші надії у футболі, грав у Польщі та нашій другій лізі, проте пошкодив зв'-язки і на тому закінчив. Прикро, перспективним був захисником.

www.football24.ua